ВІДКУПЛЕННЯ

Походження ікони пов’язане з греко-візантійською цивілізацією . Церква вірить, що засновником ікономалярства був євангеліст Лука, котрий нібито першим змалював Богородицю Марію, але, певно, не відомо якими були ікони І – IV століть.

Велику роль в утвердженні ікон як одного з найголовніших атрибутів храму відігравали мислителі ранніх віків християнства, котрих називають отцями Церкви. Йдеться про Василія Великого, Григорія Богослова, Івана Златоуста, Леонтія Кіпрського, Івана Дамаскіна та Теодора Студита. У своїх теоретичних і морально-етичних повчаннях отці твердо і неоднозначно висловилися про ікони.

Запровадження ікони, як і всього християнського обряду, проходило в умовах важкої боротьби. Католики й православні мали однакові погляди щодо теократичного характеру ікони: у центрі мистецтва Церкви, навчали вони, завжди є Бог. Суперечності виникли тільки з питань канону й місця пошанування ікон. Всякі порушення вироблених VII Вселенським Собором канонів вважалося гріхом. Заборонялося також підписувати ікони іменами і прізвищами малярів, які їх виконували. Канон утвердив ікону, як анонімне мистецтво, де талант мистця трактувався як уміння, надихане третьою іпостассю Бога – Святим Духом. Поширення ікони у світі – цікава і дивовижна сторінка світового мистецтва. Вона є носієм зображального християнського ідеалу.

Ікона ( переклад з грецької мови – образ, зображення) з перших століть християнської церкви, гнаної і переслідуваної в цей час, мала риси умовних або символічних зображень, проте ясних і прямих навпаки – дуже мало. Найбільше виявлено стародавніх символічних зображень Ісуса Христа, як доброго пастора. Вони робилися на стінах підземних печер-усипальниць, на гробницях, лампах тощо. У підземному цвинтарі Єрмія знайдені перші картини, з яких ймовірно, починався іконопис. Крім зображення Спасителя, під виглядом Доброго Пастора так само поширеними були зображення під виглядом Риби (Риба служила чином Христа, символом Христа і таїнств Хрещення і Причастя).

Ретроспективний погляд на українську ікону від самого Володимирового хрещення Русі-України 988 року й до сьогодні показує: в ікономалярстві відбувалося поступове «вивітрювання» візантизму, причому в найголовніших його рисах – східній іконографії святих ликів(вони змінювалися на західні, на європейські); площинному трактуванні простору(він змінювався на осяжний, тривимірний); зворотній перспективі(вона в Україні майже не застосовувалася, а з самого початку була прямою або плановою); деформація довкілля(воно змінювалося в напрямі антидеформації, тобто прямого й реального зображення речового оточення біля святих людей). Ці зміни відбувалися дуже повільно, майже не помітно, триваючи від XI до XV століття, тобто поки Візантія існувала як імперія. Пізніше в українському ікономалярстві перемагають тенденції місцевого значення, зміцнюються зв’язки з мистецтвом західних країн, вимальовується принцип стильового розвитку ікони та інших видів і жанрів церковного мистецтва. Вже в XVІ ст. українське сакральне мистецтво є більш ренесансним, а ніж візантиністичним. Хоч ренесанс і наступне барокко зароджувалися в мистецтві країн Заходу і долинали до України з Італії, Франції, Німеччини й прямо й опосередковано через треті країни (частіше через Польщу) – це не були «впливи» в прямому значенні цього слова.

Творча геніальність найкращих українських ікономалярів цього періоду полягає в тому, що вони проектували ці зовнішні стильові хвилі зі Сходу й Заходу – в потужне русло українського мистецтва. Барокова ікона стала омріяним ідеалом зближення святого й людини. Чи не тому стиль барокко протримався в українському ікономалярстві майже два століття. На зламі ХVIII і XIX ст. в українське мистецтво проникають риси нових стилів – романтизму й класицизму, але для церковного мистецтва вони виявились дещо чужими.

Іконостас, в основному, визначив тематику української ікони. Майже кожна ікона - це своєрідний компонент монументального комплексу, вона пов’язана з ним не тільки тематично, але й своїм формальним рішенням – стилістичним та колористичним. В той же час кожну ікону можна розглядати як самостійний, замкнений в собі станковий твір, де так чи інакше виявляються творча індивідуальність автора, своєрідна манера школи, стиль епохи. Дотримуючись складної системи традиційних канонів існувала деяка однотипність композиційних схем українських ікон на один сюжет. Це можна простежити на низці таких пам’яток, як «Різдво Марії», «Різдво Христове», «Преображення», «Зняття з хреста», « Покладення у труну», «Зішестя в пекло» тощо. Проте, при деякій однотипності загальної композиції в зображенні певного сюжету серед українських ікон не трапляється двох цілком однакових. Композиції більшості ікон притаманні виразність, лаконічність і простота побудови, піднесена емоційність образу. Особливої життєвості та виразності надає художньому образові в іконі рисунок, лінія. Величезне значення в іконописі мають кольори фарб. Смислова гама іконописних фарб неозора. Кожній епосі, школі, майстерні властиве своє розуміння та відчуття кольору, можливостей його поєднання. Малювали давні ікони переважно на липових дошках, рідше тополевих або ялинових, покритих тонким шаром білого бездоганно вирівняного крейдяного левкасу. Дошки були колені й тесані, середньої товщини, переважно в межах двох-трьох сантиметрів. З лицьового боку вони звичайно мають заглиблене поле – ковчег для основного зображення, а на зворотньому – впущені здебільшого з одного боку дві кріпильні горизонтальні шпуги. В іконах XIV – XVст. Звичайно під левкасом буває наклеєне полотно – поволока. В XVI ст.. на обрамленні, як і на тлі та німбах, виникають гравіровані або тиснені орнаментальні мотиви. Наступні століття в українського іконопису свідчать про живу традицію, як принцип християнської віри.

Музей церковного мистецтва собору Преображення Христового у Коломиї завдячує своїй унікальній колекції покійному Архієрею Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Владиці Кир Миколі Сімкайлу. Він увійшов до славетної когорти щирих і невтомних достойників Української Греко-Католицької Церкви та знаних збирачів духовних скарбів. У своїй багатогранній діяльності він опирався на досвід своїх попередників митрополита Андрея Шептицького, єпископа Павла Василика. В коло багатьох його інтересів входили мистецька та меценатська діяльність. Завдяки співпраці з фахівцями, реставраторами значна частина колекції Владики була збережена та показана на багатьох виставках в Україні. Понад тридцять років він збирав правдиві скарби нашої історії та духовного життя. Владика неодноразово звертався до громади з проханням не нищити старі, пошкоджені пам’ятки церковного і вжиткового мистецтва. Древні ікони, скульптури, культове начиння стали цінними експонатами музейної збірки. Незначна частина цієї унікальної приватної збірки представлена на виставці «Відкуплення» на передодні Великодня. Цінність цієї збірки – як у її кількісному вимірі, та й у мистецькій вартості зразків. Особливо це стосується ікон українського середньовіччя XVII ст., багато з яких мають значення етапних творів при висвітленні історії українського мистецтва.

Ці пам’ятки суттєво доповнюють відомості про іконографічні особливості тематики ікон, що набули в українському малярстві своїх специфічних рис. Збірка церковного малярства XVIII - поч. XXст. є найбільш повною та різноплановою. До неї входять давні твори іконопису, скульптури, дрібної пластики.

На виставці представлено понад 100 творів сакрального мистецтва.

Вражають своєю довершеністю та духовним наповненням давні образи, котрі пов’язані з Великоднем - «Тайна Вечеря», «Розп’яття», «Страсті Христові», «Преображення Господнє», «Спас Нерукотворний», «Воскресіння», «Свята Трійця», «Голгофа», «Зняття з хреста», «Христос у терновому вінку», «Оплакування Христа». Окрасою виставки є також дерев’яна пластика – «Розп’яття» та збірка різьблених ручних хрестів ХІХ ст.

Мрія про створення Музею сакрального мистецтва в Коломиї набула реальних обрисів завдяки особам не байдужим, духовним та патріотично налаштованим – таким, яким був наш Владика Микола Сімкайло.

Катерина Каркадим

мистецтвознавець